Ніхто не знає, коли припиниться російська агресія проти України, скільки триватиме АТО, скільки ще життів вона забере. За два роки українська армія вже навчилась воювати, суспільство втратило будь-які ілюзії стосовно намірів «північного сусіда».

А у 2014-му все ще вірилось, що війна ось-ось закінчиться. Але події під Іловайськом розставили усе на свої місця.

Так званий «іловайський котел» зачепив не одного бійця з Жовтих Вод. У кожного свої спогади про військові дії, про вихід «коридором», свій біль через загибель бойових побратимів, свої висновки щодо дій вищого військового командування країни в цій ситуації.

Наша розповідь про Олександра Маняхіна, який навесні 2014-го добровольцем пішов на «східний фронт» захищати незалежність України.

Олександр Маняхін народився у Жовтих Водах 1975 року. Після закінчення у 1993 році СШ №2 працював на фабриці штучного хутра, потім – армія, служба у прикордонних військах. Після демобілізації одружився. В сім’ї народився син Дмитро, сьогодні йому - 17, він студент ІІІ курсу жовтоводського промислового коледжу.

Перед війною Олександр працював на ТЕЦ. Коли почали запрошувати до військкомату і направляти на Схід його знайомих чоловіків, пішов до військкомату і сам. Не взяли. На той час йому було 39 років. Вік, наче, підходящий, але не брали. Довелося тричі їздити до П’ятихатського ОРВК, щоб добитися свого. 17 травня 2014-го разом із 7-ма жовтоводцями О.Маняхіна направили до Кривого Рогу: там на базі 17-ї бригади дислокувався 40-й батальйон територіальної оборони Кривбасу. Два з половиною тижні перебували у Кривому Розі, хлопців трохи підучили військовій справі.

Служба на блок-постах

7 червня прибули на опорний пункт у с. Розовка – крайній населений пункт на кордоні Донецької – Запорізької областей. Потім був опорний пункт у р-ні Тельманово – окопались у «зеленці», прикривали ділянку кордону.

«Днів через п’ять повзводно почали розсилати людей по різних блок-постах, - розповідає О.Маняхін. - Усі блок-пости нашого батальйону були навколо н.п. Комсомольськ. Зокрема, наш опорний пункт розташовувався неподалік російського кордону, між Комсомольськом і селом Воровське. Територію Росії ми бачили. На тій ділянці було досить тихо: рух транспорту – неактивний».

Наступний блок-пост - на трасі Комсомольськ - Старобєшево, між Новокатеринівкою і Старобєшево (під «Лисою горою»). Там простояли найдовше – півтора місяці. «Спочатку місцеве населення нас трохи боялось. Бувало під’їдуть на машині, дивляться: жовто-блакитний прапор. Питають: Ви бандери? Говоримо: Бандери. А ті: А чому російською розмовляєте? Кажемо: А такі ми бандери.

Загалом, у нас склались добрі стосунки із місцевими. Вони зрозуміли, що ми нормальні адекватні люди. Коли почалася спека, то майже кожна машина зупинялась і хоч пляшку води нам давали. А бувало і ящик води, і морозиво. Фермери, їдучи на базар, пригощали нас сметаною, сиром, медом.

Загалом, в тому районі порядок на дорозі ми навели. Тому що ДАІ там не було, а лихачів вистачало: і п’яні, і «мажори».

Потім штаб батальйону перебазувався, почалися обстріли. На початку серпня почали підпалювати поля. Зі Старобєшева виїздили пожежні, але просили, щоб ми їх супроводжували, хоча б від одного до іншого блок-посту».

Район Іловайська

8 серпня батальйон, в якому служив Олександр, направили в р-н Іловайська. «Напередодні нас вишикували. Командир батальйону розповів, куди йдемо. Тим, хто не хоче йти, запропонував вийти зі строю. Чоловік 70 вийшли. Один із них – командир нашої роти, - розповідає Олександр. - Нашому батальйону була поставлена задача блокувати під’їзні шляхи до Іловайська зі сходу, півночі і заходу, щоб відсікти можливість перекидання до Іловайська живої сили і техніки, боєприпасів супротивника. Через те, що не вистачало людей, повністю ми цю задачу не виконали. Ми повинні були виставити 7 опорних пунктів, а виставили тільки 4.

Ми зайшли в село Зелене, станція «Іловайск-грузовая». На тому опорному пункті нас було 53 бійці. Обороняли залізничні колії сполученням Іловайськ-Харцизськ, мости. Кожного дня – обстріли, атаки піхоти, танків».

Хлопці відбили три танкові атаки. Одного разу нарахували більше 240 попадань за день різного калібру. Згодом до обстрілів звикли, не звертали уваги. Що прилетить і де вибухне – вже орієнтувались по звуку. Прилітали і фосфорні снаряди. З ким воюють - знали: «акаючі» «туристи» спортивної статури з Ростова, що заблукали, особи неслов’янської зовнішності. Та й по обстрілах було зрозуміло, що стріляють не «трактористи»: міни лягали дуже точно. У наших також був танк, щоправда, заводився через раз. Потім пушку привезли. Словом, відбивалися, як могли.

Цей опорний пункт був крайнім у ЗСУ. До 22 серпня навколо в радіусі 7 км українських військ не було.

До речі, під час бойових дій наші взяли в полон російських десантників із Костромської повітрянодесантної дивізії, яких також ховали від обстрілів, щоб ті не загинули від своїх же. Ще мали 3 трофейних ГАЗелі.

Вихід «коридором»

28 серпня командир дав доручення О.Маняхіну і ще одному бійцю вивезти з усіх позицій наших «200»-х і «300»-х, сказав, що дають «коридор».

Виїхали увечері 28 серпня, двох своїх поранених забрали. У Многопіллі, за Іловайськом, у школі був розташований сортувальний шпиталь. Взяли поранених, убитих і трьома машинами поїхали. Щойно вийшли з Многопілля - обстріляли, незважаючи на те, що йшли під прапором Червоного хреста. Розвернулись – пішли назад. Вирішили виходити ранком разом з усіма.

29 серпня. Йшли колоною. В машині у Олександра - обгорілий російський танкіст, вважали, що це буде «перепусткою». Треба було, щоб він його цілим і неушкодженим довіз до російських окопів.

Поки готувались у дорогу, почався мінометний обстріл. Коли вийшли з Многопілля – колону розстрілювали в упор: метрах в 100 від дороги були закопані ворожі танки, БМП. Наказ був - пробиватися. У колоні машина Олександра спочатку була десятою, потім він уже їхав першим, так дійшов до Красносільського. Підбили, машина – в решето, дивом не перевернулися, з’їхали в поле. Там повезло - на мінах не підірвалися. Побачив, що до крайніх хат села стягуються машини, вирішив рушити до них, думав, вдасться проскочити. Потім біля машини щось сильно вибухнуло. Відкрив очі – був уже не в машині. Допоміг ще одному пораненому, разом дістались до села. А там – знову обстріли з усіх видів зброї. Десь до 7-ї вечора залишались у Красносільському. Бій закінчився, Олександр почав шукати «своїх» поранених, їх, наче, повинні були вивозити. Він почав допомагати виносити поранених. Коди пішов за черговим – «зустрівся» з російськими військовими – так потрапив у полон. Потім росіяни розповіли, що чекали наших уже два дні.

Із полону - додому

Полонених було більше 100 чоловік. Російські військові поранених відсортували, тяжких – відправили у невідомому напрямку. Тих, хто могли пересуватись, вивезли десь у поле. Дві ночі полонені українські бійці були під відкритим небом. Від спраги рятували кавуни, які росли неподалік.

31 серпня ранком полонених вишикували, потім повели у бік села. «Провели селом спеціально, - розповідає Олександр. - Дехто з місцевих плювали в наш бік, яблуками кидали. Були й такі, що воду нам давали, гроші на сигарети». О.Маняхін розповів, що російські військові у полонених сигарети не забирали. Тільки мобільні телефони, документи, гроші. У нього телефон був розбитий осколком, він його викинув, права згоріли в машині. Медаль і гроші заховав. Після третього обшуку – знайшли. Пізніше російські військові поїхали, з’явились сепаратисти, які вже не церемонились із полоненими. На щастя, була домовленість, що наших полонених віддадуть представникам Червоного хреста. Після завершення, так би мовити, формальностей, представники Червоного хреста одразу забрали поранених. Хлопці зібрали своїх «200»-х, допомагали вантажити їх у КАМаз. А скільки їх ще залишилось у полі...

Червоний Хрест довіз українських бійців до села поблизу Волновахи уночі. Там їх погодували. Хто з пораненими їхав – тих одразу на Дніпро відправили, інших – до штабу сектора. Туди прибули представники різних частин забирати своїх. За хлопцями з батальйону Олександра прислали автобус із Кривого Рогу. В р-ні Марганця їх зустрів комбат. Це було 1 вересня. Вдома, у Жовтих Водах, він був близько 17-ї.

На Луганщині

Після півторамісячної перерви батальйон О.Маняхіна був розформований, його направили служити в іншу частину. Служив у 39-му батальйоні в Луганській обл., р-н Трьохізбенка – Кримське. Там був до демобілізації. Перші 3 місяці прикривали артбатарею на передовій, на річці Сіверський Донець. Потім батальйон відвели на переформування, Олександр встиг з’їздити у відпустку додому 24-25 лютого. Був на похоронах жовтоводця Сергія Федорченка, який загинув під Дебальцево.

Повернувся в частину 6 березня. Прикривали Лісічанський НПЗ. «Наш штаб стояв у Сєвєродонецьку. Практично усі пенсіонери були проти нас. Їм обіцяли радянську владу, а тут – «бандерівці», - говорить О.Маняхін. - Підприємці були за Україну».

У Луганській області великих бойових зіткнень більше не було. Дошкуляли снайпери. Олександра, за його словами, трохи пошкрябало, дуже виручив бронежилет, а так би дві к улі були б у спині. Демобілізувався 22 травня 2015-го.

Допомога волонтерів

Як було із забезпеченням одягом та харчами у 2014-му? «Голодними не були, - говорить Олександр. - У Кривбасі нас одягли-взули дня за два до виходу на позиції. Через місяць видана форма повністю «стерлась». Батальйон «Кривбас» мав дуже потужну волонтерську підтримку як із Кривого Рогу, так і з Дніпра. Та й наші жовтоводці – родичі, друзі – збирали необхідні речі. Пізніше підключився координаційний штаб міста на чолі з Сергієм Іщенком».

Олександр розповів таку історію. Командир його взводу Юрій до війни працював у банку, його дружина займалась волонтерством. Коли у Юрія з’явилась нагода поїхати у відпустку, він у Дніпрі зібрав кошти на одяг своїм бійцям – привіз більше 50 комплектів форми. Потім на взвод прислали 40 карематів. Коли на блок-постах були проблеми з водою – знову допомагали волонтери – привозили мінеральну воду.

Наталя СІра.

На фото
Олександр Маняхін (другий ліворуч) із бойовими побратимами

До слова

Олександр розповів, що під час боїв під Іловайськом йому на телефон (МТС) почали приходити смс-ки українською мовою: «Вітаємо вас у Росії». Вказували номери телефонів консульства у Ростові, Москві на випадок потрапляння у полон. Бійці вже знали, якщо відключається МТС, значить, буде атака чи обстріл. Потім МТС взагалі відключили, а підключили російський «Мегафон».