Цього року виповнюється 120 років від заснування селища Жовта Річка, яке у 1957-му перетворилось на місто Жовті Води.

А починалось усе з села Весела Іванівка. У 1895 році на землях веселоіванівських селян розпочались гірничі розробки - будівництво відкритого рудника «Львівський кар’єр». І саме між селом Весела Іванівка та Веселоіванівським, Краснокутським та Коломойцевським рудниками виникло селище Жовта Річка. Перше житло для робітників – землянки та бараки – були побудовані у 1895-1896 роках. Так пишуть автори книги «Желтым Водам – 100».

Та все ж Весела Іванівка. Скільки їй років? Напевно, понад 200. Скільки цікавих особистостей тут жило і живе й нині! З деякими старожилами Веселої «Жовтоводські вісті» поспілкувались напередодні Дня міста. Допомагала журналістам бібліотекар БК «Родина» Таїсія Іванівна Вовк. У цьому номері «ЖВ» - розповідь про вчительку початкових класів, яка має поважний вік, їй уже за 90, та вона й досі залишається цікавою співрозмовницею, - Галину Яківну Рєзнік.

Близько 70 років Галина Яківна Рєзнік мешкає на Веселій Іванівці. Закінчила Олександрійське педагогічне училище, родом із села Зелене. Наприкінці війни П’ятихатський райвно направив її вчителем до Червоноандріївської початкової школи. Там вона вийшла заміж. Згодом родина переїхала до селища Жовта Річка, чоловік працював на шахті, а Галина Яківна - у веселоіванівській семирічній школі вчителем початкових класів. Було це 1949 року. Спочатку жити не було де. У приміщенні школи був окремий вхід та окрема кімната, де родина Рєзнік мешкала два роки, потім чоловіку дали квартиру в будинку на дві сім’ї, а вже згодом вони побудували власне житло на вул. Чапаєва.

Школа розташовувалась у приміщенні клубу (нинішній клуб «Родина»), не зовсім пристосованому для освітніх потреб. Ні бібліотеки, ні буфета, ні їдальні, туалет – на дворі. Великі вікна світилися наскрізь, рами пересохли і взимку було холодно, їх заклеювали папером і смужками тканини. Опалення пічне. Але колектив учителів був молодий, працьовитий та завзятий.

«Кількість учнів збільшувалась, через три роки у нас був уже восьмий клас, а згодом дев’ятий і десятий, - пригадує Галина Яківна. - Директором школи був Веснянко Іван Гаврилович, колишній фронтовик, завучем призначили Солонуху Михайла Дмитровича. Це такий був енергійний учитель, який запалював своїм вогником усіх. Сам працював від душі і від нас того вимагав.

У 1957 році школу перейменували на Жовтоводську середню школу №4. Комісія з Жовтих Вод подивилася на наші умови і пообіцяла побудувати нову школу».

На початку 50-х років не усім вистачало підручників, зошити берегли й списували до останнього аркуша, але діти були – чудові. Намагалися все встигати: і вчитися, і брати участь у різноманітних заходах. Учні СШ №4 займали перші місця по футболу, збору металобрухту, макулатури.

«Був у мене другий клас, - пригадує Галина Яківна. – І приїхав інспектор із райвно на урочистості з нагоди прийому учнів у жовтенята. Дуже хотілося показати, що наші діти – найкращі. А не було такої можливості, щоб усі батьки приготували білі панамки. Тому я запропонувала учням зробити панамки з білого ватману і ми на святі дуже гарно виглядали».

Учні ходили до школи з чорнильницями, для яких шили спеціальні торбинки, писали дерев’яними ручками. Пера мали назви: «рондо», «копійка», «піонер». Портфелів не було, ходили до школи з домашніми сумками, із сніданками. На перервах учні виходили у вузький коридор, стояли під стінкою і співали.

Вчителька розповіла про таку свою традицію: на першому уроці вона роздавала першокласникам аркушики, щоб вони написали, що вміють. Ці аркуші, а також їх перші зошити вона зберігала, поки діти закінчать 10 класів, а тоді вручала на випускному. Було дуже весело.

Галина Яківна готувала різні заходи до свят, які проходили у класі: «Учні мої і танцювали перед батьками, і співали, і вірші декламували. У нашому класі був один хлопець, сирота, П’ятков Гена. Одного разу він розповідав вірш, в якому були такі слова: «а без мам и без пап в жизни горестно нам», то як його послухали, плакали усі: і дорослі, і діти. Після цього контакт із батьками покращився, вони почали більше відвідувати школу. Загалом наші діти були дуже активні і батьки допомагали».

У другому півріччі 1961 року сталася непересічна подія – школа отримала нове приміщення. «Пам’ятаю, прийшов Іван Гаврилович, зібрав нас і говорить: «Сьогодні будемо переходити у нову школу». Це була така радість для усіх, особливо для дітей, вони кричали «Ура!», аж у голові дзвеніло, - говорить Г.Я. – Ось ми вирушили до нової школи. Першими йшли директор і завуч, за ними - колектив учителів, а потім учні. У мене був перший «Б», а перший «А» вела Мотря Олексіївна Ярославцева. Коли ми дійшли до порога цієї школи, будівельники вручили директору величезний дерев’яний ключ.

На фото: колектив учителів і техперсоналу СШ №4, 1964 рік

Потім для учнів провели екскурсію школою. Тут був спортзал, який діти зроду не бачили, туалет, буфет, бібліотека, парове опалення. Як зайшли ми в спортзал, діти від радості танцювали! Потім завели до туалету. А як же ним користуватись? Бо діти не бачили такого й не знали. Довелося розказати».

Усе подобалось у новій школі. Узяти хоча б такий нюанс як коридори – вони були просторі. Це особливо відчувалось після тісняви у приміщенні клубу. В одному з коридорів навіть стояв диван, на який, бува, сяде директор Іван Гаврилович і запитає у вчительки, як пройшов урок.

Галина Яківна пригадала вчителів, з якими довелося працювати, це Мар’я Сафатівна, викладач російської мови, Раїса Федосіївна, вчителька української мови, Катерина Минівна Радченко – рос. мова. У 1961 році до школи прийшов молодий вчитель історії Володимир Добровольський, активно працювала ентузіаст своєї справи Зоя Миколаївна Трушевська.

СШ №4 ніколи не стояла осторонь усіх міських свят та заходів. На демонстрації, які проводились вулицею Хмельницького, уся школа, окрім перших-других класів, із Веселої Іванівки до СШ №1 ходила пішки! Приміром, на першотравневу демонстрацію робили саморобні квітучі гілочки. Тож як іде веселоіванівська колона – цвіте! А класів було багато (А, Б, В), до 8-го – по 45 учнів у кожному.

У веселоіванівській школі вчилися і діти Галини Яківни. Син пішов до першого класу ще у приміщенні клубу, а донька вчилась уже в новій школі. Знають і пам’ятають свою першу вчительку багато хто з веселоіванівців. Передають через доньку привіт, цікавляться здоров’ям. А вона трепетно зберігає пожовклі шкільні фото і щораз повторює: «Це такі були діти, вони залишились у моїй пам’яті назавжди!»

Наталя Сіра.