Проходячи вулицями старої частини міста, милуєшся височенними деревами, крони яких закінчуються, здається, десь у небі. А колись же ж тут дерева були маленькими… На початку 50-х років минулого століття, коли селище Жовта Ріка почало стрімко розвиватись і перетворилось у 1957 році на місто Жовті Води обласного підпорядкування, перші будівники міста висаджували молоді деревця. Саме завдяки їхнім дбайливим рукам наше степове містечко із весни до осені потопає в зелені садів, скверів і парків. Яким то воно було наше місто, а тоді ще селище, у 50-ті роки, пригадує Анатолій Іванович ПУЗИРЕЙ, який тут народився, вчився і працював. Він відомий у місті будівельник, а нині – голова ветеранської організації ЖУБ.
Народився Анатолій Іванович 17 січня 1940 року на руднику Жовта Ріка у лікарні, яка розташовувалась у Краснокутському саду, або лісі, як ще його називають. Коли почалася Велика Вітчизняна війна, батько пішов на фронт, а сім’я переїхала в село, що було неподалік. Після звільнення рудника родина повернулась додому. «Жили ми на вул.Пожарна, буд.8, де в двох кімнатах мешкали дві сім’ї: Петриченків було чотири особи, нас, Пузиреїв, - п’ятеро. Ось так дев’ять осіб жили: 12 кв.м - спальня, 16 кв. см – кімната, і кухня на усіх. Ми жили, як одна сім’я, ніхто ніколи не сварився. Після війни люди дуже дружними були, - пригадує Анатолій Іванович. - Незважаючи на бідність, допомагали один одному, а також біженцям, хто чим міг, і таким чином виживали». Після війни, де нині шахта «Вільхівська», - було селище Копиловка за прізвищем капіталіста Копилова. Він займався відкритими розробками руди в кар’єрі, і в цьому селищі мешкали його робітники. До речі, там народився і жив Герой Радянського Союзу В.М.Коломоєць.
А.І.Пузирей розповів, що на початку 50-х років центр рудника був там, де нині знаходиться магазин «УЮТ». Там розташовувався блок магазинів: у нинішньому «Уюті» переважно були промтовари, а далі – м’ясні лотки, хлібобулочні і т.д. На той час у селищі була шахта «Капітальна», управління розташовувалось поряд із нею, а біля культурного центру - клубу ім.Петровського - був парк, танцмайданчик, а також кіно показували. «Закінчувалась територія рудника – де нині два старих лікарняних корпуси, а далі був пустир. Там, де згодом побудували ТЕЦ, було озеро, я там корів пас. Ця місцевість називалася «топило». Дикі качки плавали, гуси. Навколо були лани. У квартирах води не було, крани були на вулиці, усі зручності – також, - розповідає А.І.Пузирей. - Ось у нас на Пожарній на всю вулицю було два крани. Водонапорну вежу біля бані побудували пізніше, коли у тієї, що на Водобуді, вже не вистачало потужності. Опалювалось місто котельнею, розташованою в р-ні нинішнього автотранспортного господарства СхідГЗК, а коли місто розширилось, побудували ТЕЦ».
Перший асфальт і перший стадіон Селище Жовта Ріка було, наче острів. Нормального сполучення не було. Дизель із двома вагонами ходив двічі на добу від станції, яка розташовувалась у районі старої автостанції (за центральним ринком). Дороги на Терни, Кривий Ріг, П’ятихатки не було ніякої. Будували вже в 53-54-х роках. «Асфальтованих доріг тоді в нас не було, - розповідає А.І.Пузирей, - бруду вистачало, але від управління шахти стелили дерев’яні трапіки (доріжки) там, де пролягали основні шляхи пересування жовторічанців. Уявіть собі, яка то була радість для жовторічанців, коли вони вперше побачили, що таке асфальт. Весь рудник зібрався подивитись на це диво на вул.Українська – там була заасфальтована ділянка від вул.Петровського. А як уболівали за футбол! Перший рудничний стадіон розташовувався за сучасною гімназією. Футболістами були шахтарі. «Усі уболівальники, а особливо ми, пацани, чекали шахтарів після зміни, - говорить Анатолій Іванович. - Нашими кумирами були Поліщук, Інютін, Черкащенко, Варава. Найбільшою втіхою і гордістю хлопчаків було піднести спортсменам форму. Народу збиралось дуже багато, сиділи на саморобних лавках. Суперниками нашої команди були рудник Карла Лібкнехта (м.Кривий Ріг), Нікопольський трубний завод. Дуже цікаві футбольні матчі були. Потім ми, уже навчаючись у школі, на громадських засадах будували стадіон. І коли його відкривали – це було справжнє свято, адже майже кожен доклав до цього свої руки».
Володимир Сосюра на жовтоводській землі У селищі Жовта Ріка в 1954 році з нагоди 300-річчя возз’єднання України з Росією побудували клуб, який і назвали на честь цієї події. Нині там розташовується християнська церква. Анатолій Іванович розповів про відзначення 300-річчя. Святкування проводилось за залізничним мостом, що на Веселій Іванівці, там раніше був аеродром, а потім полуничники. Ось саме на тому місці і проводилось масове гуляння. Парадом командував верхи Григорій Васильович Поляков - відома в місті людина, кавалерист. Він у голові колони на коні приймав парад і доповідав керівництву рудника про шикування тощо. Туди вивозили морозиво, а через річку проходили спортивні змагання. Іще про один яскравий спогад розповів Анатолій Іванович: «Там, де зараз територія тубдиспансеру, був літній кінотеатр. Уперше я там чув своїми вухами відомого українського поета Володимира Сосюру – він читав вірші. Ми з відкритими ротами слухали поета».
… Цікавим, насиченим було життя жовтоводців у 50-ті роки. Таким воно є і нині. І дерева ми також висаджуємо для наших нащадків у нових парках, щоб їм також було затишно у рідному місті. Історія міста продовжується. А поки що ці деревця також маленькі… Наталя СІРА.
|
