Це – життєве кредо нашого земляка Максима Пошедіна, котрий зник безвісти 29 серпня 2014 року під час виходу з «іловайського котла» …

Життєлюб, оптиміст, спортсмен, патріот, студент, син, друг, учитель, доброволець батальйону «Дніпро-1». Це – Максим Пошедін. Таким його знають і пам’ятають рідні й друзі. І попри офіційне захоронення і, начебто, збіг ДНК, усі вони вірять, що Максим живий, і чекають його повернення додому.

Школяр

Народився Максим 22 вересня 1990 року в Жовтих Водах. Із 1997р. по 2007р. навчався в НВК №6 «Перспектива».

Із дитинства був цілеспрямований, відповідальний, мав почуття власної гідності, завжди шукав справедливості. Тому і мріяв стати міліціонером, щоб допомагати людям. «Захищати, охороняти – це його було. Після школи він пробував вступити до інституту МВС, але не пройшов», - говорить мама Максима Алла Віталіївна.

Займався спортом, аби досягти духовної та фізичної досконалості. Цікавився історією козацтва, бо саме в козаках бачив ідеал чоловіка. 

Учитель початкових класів Самофат Ірина Олексіївна так згадує про свого учня: «Пам’ятаю його тихим хлопчиком. Ніколи не спричиняв бійок та конфліктів, а навпаки, намагався вирішити все дружньо. Завжди захищав дівчаток. Чесний, справедливий, дружелюбний хлопчина».

Заступник директора з виховної роботи Ковальчук Ольга Олексіївна розповідає про Максима як про неординарну особистість. «З-поміж інших він вирізнявся особливим почуттям відповідальності, умінням доводити справу до завершення. Серед однолітків завжди користувався заслуженим авторитетом, був дружелюбний, товариський, мав почуття гумору».

Студент

Закінчивши школу, Максим Пошедін 2008 року вступив до ІП «Стратегія». В інституті він також був помітним студентом.

Завідувач кафедри гуманітарних наук ІП «Стратегія» Владислав Дутчак із гордістю згадує: «Максима пам’ятаю характерним студентом. Наше знайомство відбулося на парах із політології. Цей другокурсник вирізнявся зі студентського загалу. Він одночасно уособлював у собі і студентську безжурність, і дорослу відповідальність «старшого брата». Як пізніше з’ясувалося, Максим займався бойовим гопаком, хардболом, прагнув фізичної і духовної досконалості. Щиро цікавився історією України, особливо дохристиянською історією Русі та козацьким періодом. Вихований на ідеалах запорізького лицарства. Максима ми чекаємо і будемо чекати. Він повернеться додому живим і обійме маму, батька і молодшу сестру, проведе тренування для своїх козачат».

Козак

Максим є одним із засновників Школи Бойового Гопака «Лицар волі» у нашому місті. Будучи сам свідомим патріотом, Максим намагався «розбудити» патріотичний дух і в оточуючих. Прагнув, щоб кожен українець поважав батьківський край та боровся за рідну країну.

Із 01.09.2010 р. по 04.09.2013р. Максим працював керівником гуртка «Школа Бойового Гопака «Лицар Волі» в НВК №6 «Перспектива».

Ось якими враженнями поділилася директор НВК №6 «Перспектива» Чаленко Павлина Петрівна: «У класі, де навчався Максим, особисто я нічого не викладала, проте знала, що учень він дуже хороший, бо чула про нього лише гарні відгуки. Я з ним більше спілкувалася як з колегою. Як працівник, він прекрасно виконував свої обов’язки. Незважаючи на те що був молодий, вирізнявся гарними якостями: пунктуальністю, активністю, тактовністю. Його дуже любили діти. Із  любов’ю та відповідальністю Максим ставився до своєї професії. Помірно суворий, помірно  добрий, але сповна справедливий та чесний».

Про таку рису характеру Максима як відповідальність розповіла мама: «Коли Альона була зовсім маленькою, ми з їхнім татом розлучилися. Я працювала по 12 годин. Тож Максим практично не мав вільного часу – займався сестричкою, няньчив її, виховував, згодом брав на козацькі бої».

Анатолій Святенко, побратим Максима, розповів про їхню дружбу. «Наші відносини з Максимом із першого дня були і як учня з тренером, і як друзів. Ми одразу стали «не розлий вода». Поруч жили, на тренування і додому – разом. Багато було у нас проектів патріотичного спрямування. Який він як друг?Знаєте, є друзі, а є побратими. Побратим – це навіть більше, ніж брат і друг, тому що це людина, яка за будь-яких обставин, у будь-який час доби прийде на допомогу. Максим – дуже надійна людина, на яку завжди можна покластися. Таких людей дуже мало, і на моєму віку, думаю, що вже не буде. Тому що Максим, дійсно, людина унікальна». На питання, чи хвилювались побратими, коли Максим пішов на війну, Анатолій Святенко відповів: «Ми усі виховувалися, як воїни. Захищати Батьківщину - це наш обов’язок. Так, звичайно, ми розуміли, що це - війна, на якій гинуть люди. Але для справжнього воїна загинути на війні – це честь. Ми усі чекаємо на Максима, сподіваємось на його повернення, адже є дуже багато свідчень того, що він усе-таки живий».

Майдан

Зима 2014-го.Усі небайдужі патріоти вирушили до Києва, адже саме там і саме тоді вирішувалася доля держави. Максим не зміг залишитися осторонь і також поїхав до столиці. Він не боявся випробувань, які, як сам вважав, його загартовували.

За словами тата Максима, на майдан Незалежності його син  їздив чотири рази. Там він допомагав охороняти Автомайдан і просто був чесним активістом. Його не лякала загроза смерті – його турбувала доля України. На власні очі вперше побачив численні смерті. Довелося навіть рятувати пораненого друга…

«Максим – це моя гордість. Я жодного разу не відчував сорому за свого сина. Коли я дізнався, що він їде на Майдан (а це були саме ті гарячі дні), у душі я шалено хвилювався, проте підтримував сина в усьому», - говорить Віталій Пошедін.

Війна

На війну Максим пішов у 23 роки. Воював у полку «Дніпро-1». Його мама розповіла: «Перший раз - не пройшов за станом здоров’я: на руці зробили операцію і шрам час від часу запалювався. А другий раз - забрали. Я дуже хвилювалася, не хотіла відпускати, говорила, що усе розумію, Батьківщина – це святе. Але – ось дім, твоя сім’я: я, Альона (сестричка), ти нас повинен захищати. А він мені пояснив: щоб у вас тут був спокій, я повинен бути там. Що я скажу своїм дітям, якщо вчиню не так?» Алла Віталіївна не знала, що Максим воює. Вона йому говорила: «Синок, скажи, де ти, і я найму машину і приїду». А він її заспокоював: «Не хвилюйся, я у Дніпропетровську на блок-посту». Кожного дня телефонував. А 29 серпня 2014-го дзвінка не було.

«30-го серпня я усіх «підняла на ноги» і тільки тоді дізналась, що син воює. Тато знав, а мені він не говорив, - розповідає Алла Віталіївна. - На війні Максим пробув один місяць і 12 днів. Щодо ДНК – я не вірю. Я знаю, що він живий, я це відчуваю!»

Віримо й ми: Максим живий, він повернеться заради усіх людей, котрі на нього чекають.

Наталя Сіра.

Матеріал підготовлено за сприяння НВК №6 «Перспектива».

Фото з сімейного архіву Алли Пошедіної.