У понеділок, 23 листопада, до Жовтих Вод завітала «госпітальєрка» Яна Зінкевич. У свої 20 років дівчина очолює батальйон «Медичні госпітальєри», який заснувала півтора роки тому на базі Добровольчого українського корпусу «Правий сектор». Підрозділ займається наданням медичної допомоги та евакуацією поранених у зоні АТО.

У Жовтих Водах Яна Зінкевич відвідала НВК №6 «Перспектива» та ІП«Стратегія». На зустрічах із молоддю вона розповідала про те, що спонукало її стати спочатку активісткою Майдану, а потім вирушити на Схід – під кулями і в оточенні рятувати поранених.

- Розкажіть, що стало передумовою Вашій діяльності в зоні АТО.

- Я виховувалась у звичайній українській сім’ї на Рівнинщині. По закінченні школи пішла вчитись на біолога. Але спокійне, одноманітне життя мене ніколи не приваблювало. Завжди мала відчувати адреналін у крові. Займалась екстремальним туризмом. У житті я часто йшла проти усталених, традиційних стереотипів. Через це мала проблеми із вчителями у школі. Я й зараз переконана, що кожна людина має свій моральний вік. І та місія, яку одні можуть виконувати у 40 років, хтось може осилити у 18. Не треба себе підлаштовувати під якісь стереотипи.

У 2013 році, коли побачила, що на Майдані починаються заворушення, зрозуміла, що повинна бути там. Тоді мені було 18.

- На Майдані Ви надавали медичну допомогу?

- Там я виконувала найрізноманітнішу роботу – залежно від того, яка була потреба: готувала їжу, брала участь у наданні медичної допомоги, зведенні барикад.

- Чому «Правий сектор»?

- Коли на Сході почалися бойові дії, «Правий сектор» був авторитетною силою і одним із перших став на захист східних областей. Я примкнула до добровольчого корпусу, бо розуміла, що можу бути корисною. Мене взяли стрілком, пізніше перевели в санітари. А потім, посилаючись на моє вміння організовувати роботу колективу, призначили начальником медичного управління та реабілітації бійців. Так з’явився батальйон «Медичні госпітальєри».

- Які навики надання медичної допомоги Ви мали на той момент, коли взяли на себе таку місію?

- Я мала лише базові знання про надання першої медичної допомоги. Тому на початку був острах – боялася зашкодити постраждалим. Та все ж робила. Приходив навик, зникав страх. Особисто я змогла допомогти 200-м пораненим, а медичний батальйон – 2 тисячам наших співвітчизників. Багато з цих людей знаходилися на межі життя і смерті.

- Які зміни із людьми відбуваються на війні і як війна вплинула на Вас?

- Війна ламає психіку. Коли людина потрапляє в критичні ситуації, важко передбачити, як вона поведеться. Мені довелося бачити смерть, тяжкі поранення, працювати в оточенні й під обстрілами. У випадках, коли було багато тяжкопоранених, доводилося оцінювати, кого рятувати, а кому просто ввести знеболююче, щоб полегшити останні години чи хвилини життя. Я стала жорсткішою, з’явився притаманний медикам цинізм. Але це – захисна реакція, без цього не можна.

- Який епізод згадується як найскладніший?

- Коли велися бої за стратегічний пункт Савур-Могила, ми мали багато тяжких поранених. У той же час ми не могли їх евакуювати чи отримати якесь підкріплення, тому що самі перебували в оточенні – повністю відрізані від зовнішнього світу.

- Розкажіть про роботу медичного батальйону.

- На сьогодні у нас зареєстровано 97 членів команди, всього за півтора роки діяльності через батальйон пройшло близько 200 працівників. Декілька людей у нас працюють на постійній основі – скажімо, у медичному складі, де постійно міняти працівників просто неможливо. Всі ж інші – це люди, які мають роботу вдома, але знаходять можливість приїздити на певний період допомагати в зоні АТО. Часто схема така: три місяці – вдома, місяць – в зоні АТО, адже за нашим законодавством людина за такою схемою може брати відпустку без матеріального утримання. У діяльності корпусу беруть участь і жовтоводські медпрацівники – Сергій Сірий та Андрій Слабко.

Яна Зінкевич та Андрій Слабко

У нас є база, де потрібні працівники найрізноманітніших напрямків: кухарі, прибиральники, працівники складів, водії і, звичайно, медпрацівники. Зараз пораненими я особисто не займаюся. Я координую роботу нашого підрозділу: харчі, медикаменти, машини, пальне, куди їхати, куди евакуювати – всі організаційні питання. Протягом півроку маю заступника, з яким розподіляю обов’язки. У нашій команді я – наймолодша.

- Через активну волонтерську діяльність Ви мусили покинути навчання у виші. Чи маєте намір по закінченні війни продовжити навчання?

- Насправді, навчаючись у школі, я хотіла вступати до медичного вишу, мріяла про «Червоний хрест», миротворчі місії. Але згодом зрозуміла, що через бюрократичний механізм у нашій державі мені це не вдасться. Тому вступила на факультет біології – не тому, що хотіла, а тому, що мусила. Сподіваюся, що по завершенні війни, зможу здійснити свою мрію.

Тетяна КОРОБЕЙНИКОВА.

Фото Віталія ЖУШМАНА.