До 70-річчя Миколи Дивнича
 Пишу ці рядки 28 квітня, саме на 70-річчя свого дорогого й незабутнього друга, знаного жовтоводського митця Миколи Івановича Дивнича, якого вже 16 літ немає з нами.
Ми з Миколою майже земляки, тільки що я з Кіровоградщини, з правого берега Дніпра, а він, полтавець, із лівого.
«Лечу в дитинство, в рідну хату, - згадував Дивнич в одному зі своїх віршів рідне село Бригадирівку Кобиляцького району, поглинуте водами Дніпродзержинського водосховища. - І бачу матір, бачу тата… І пахнуть репнуті дині… Там в небі кобальт синій-синій і дня цвітні дзвінкі, осінні…»
Був Микола, згодьмося, майстром не лише живопису, а й поезії. Десятків три його пронизливих ліричних шедеврів після Миколиної смерті я знайшов у нього в архіві і дві добірки найкращих із них опублікував у «Жовтоводських вістях» («Життя людського суть і простота» - 20.04.1993р. та «Візьму мольберт, візьму я фарби…» - 30.04.1999р.).
Заприязнились ми з Миколою у квітні 1989 року, коли мені, тоді кореспондентові «Трудової слави», задумалося підготувати нарис до його 50-річчя. До тоді я багато чув про Дивнича. Іноді, все якось віддалік та осторонь, випадало й бачити його, завжди заклопотаного, не дуже балакучого.
Та, вперше зустрівшись з ним у нього вдома, ми відразу ж зацікавилися один одним і здружилися вже назавжди. Коли я заходив до нього то в квартиру-майстерню, то в «дизайнерську групу» СхідГЗК, де він працював, Микола полишав усе, щоб поговорити зі мною про життя, про світ, про Україну, про село, про творчість, щедро ділився секретами свого таланту. Я радився з ним, коли зайшлося про створення міської газети, він допомагав готувати перший номер. Щоправда, до мене додому зміг вибратися всього раз, зате ж яке то було для мене свято!
Як і кожен справжній митець, був Микола Іванович відкритий не в усьому й не до всіх, хоч і відзначався й добротою, і щирістю, і скромністю. Якось зізнався мені й вибачився, що й зі мною не зовсім відвертий. Але ж якою суцільною драмою-раною було його впродовж років і років нещасливе, самотнє особисте життя. Хіба міг він комусь виповісти всі оті болі?
Наприкінці свого шляху Микола тяжко хворів, частенько відлежувався в лікарні. Я не раз провідував його там разом з іншими близькими до нього людьми. Як він мучився! Як стоїчно ніс свого тяжкого хреста! Пам’ятаю, незадовго до кінця він лежав у палаті тоді ще старого тубвідділення. Вже слабенький, повільний, вийшов зі мною на балкон із південного боку лікарняного корпусу помилуватися вечірнім осіннім садом. Слова здавалися зайвими. Західносонячне палахкотіння змішувалося з гарячим прощальним золотом осені. Той яскравий епізод став основою мого тодішнього вірша «Остання осінь художника Миколи Дивнича» - мабуть, одного з моїх найщемливіших творів. На смерть друга на початку зими 1989-го я відгукнувся своїм поетичним «Етюдом з чорною труною». Миколі Івановичу присвячено й ще кілька моїх поезій: «Славні хлопці-українці», «Дивна ніч», «Співають кобзарі» тощо.
Трепетно перечитую і два його листи до мене. Скільки там щирих, теплих слів! Саме тепла йому бракувало в житті. І він прагнув перелити його в людські серця і через барви своїх полотен, і через лагідь слів. «Теплий друже!» - звертався до мене. Або: «З великою повагою і теплим почуттям до тебе…» Любив «душевну тишу», якої так потребував, але так мало діставав. «Хочу промовити добрі слова, що відчуваю до тебе якусь приховану і ніжну повагу… Коли я узнав і побачив тебе, чомусь відчув інтелігентність і велику людяність (у чому і не помилився)… На моєму «падолистому» обрії з’явилася людина, яких тепер мало…»
А на Миколиному похороні холодного грудневого дня його родичі передали мені маленьку записочку від нього, написану, певно, незадовго перед тим уже тремтливою, не дуже слухняною рукою: «Анатолію Васильовичу, нехай ніколи не згасне вогник твоєї душевної краси. М.Дивнич».
Палітра Миколи Івановича – від соковитих, гарячущих, життєствердних – до сумних, суворих, навіть трагічних мотивів. Зайдімо в міський історичний музей і ще раз постіймо в задумі перед його мальовничим світом, у якому – зоряні висоти і глибини натхненної, чутливої до добра і краси душі.
Як найдорожчу пам’ять про Миколу Дивнича, бережу я лагідну його замальовку з образом моєї матері на золотоквітному осінньому подвір’ї нашої сільської хати, а також ще одну, південнолітню – «Крим. Подвір’ячко в Алупці».
Доостанку мріяв Микола ще хоч раз з’їздити на етюди в Ганнівку. Не встиг…
І ось знову розвеснилося, розквітло. Крім осені, це ще одна улюблена пора художника й поета. «Прийшла весна до мого двору. Розтанув сніг. І лопнули бруньки. На моїх кленах світлокосих, тріпочуть ніжні пелюстки. Обліт і бджоли вже зробили, і жайвір протягнув до неба нить. Джмелі пахучий слід свій залишили, щоб повернутися назад, щоб долетіть…» - це теж поетична лірика Миколи Дивнича. Чудово, правда ж? Як і вся кількасотенна образотворча спадщина істинно національного митця, патріота України.
Анатолій ВОРФЛИК,
член національної спілки журналістів України.
|
