Шановні читачі, «ЖВ» пропонують вашій увазі розповідь мешканця нашого міста Миколи Ананка про свого родича, який в роки Великої Вітчизняної війни воював у партизанському загоні в Чорному лісі, що поблизу Знам’янки. Родом цей герой війни – з Мар’янівки П’ятихатського району. На жаль, наша газета не розповсюджується в Мар’янівці, але, можливо, хтось із жовтоводців пригадає події, про які розповідає автор. Окрім цього, цю статтю ми передали для друку й нашим колегам із газети «Злагода», яку читають у П’ятихатському районі. Тож ім’я героя, сподіваємось, буде вшановано належним чином.
Мар’янівцям про земляка У мого дядька Федота Матвійовича Ананка в селі Мар’янівка П’ятихатського району в сім’ї було п’ятеро хлопців: Гриша, Іван, Анатолій, Сашко і Федір. Під час лиха в тридцятих роках батька хлопців було репресовано. І тоді кожен із них пішов своєю дорогою. Після закінчення робфаку старший Іван і молодший Анатолій працювали в редакції криворізької газети «Червоний гірник». Останній раз вони удвох улітку 1939 року гостювали у моїх батьків у с.Ганівка Петрівського району. У період Великої Вітчизняної війни Іван був льотчиком, воював проти фашистських загарбників. А в Анатолія склалася загадкова і жорстока доля. Пізньої ночі в грудні 1941 року у вікно нашої хати хтось постукав. На запитання батька: «Хто стукає?» була відповідь: «Я, Анатолій». У хаті стояв погано одягнутий худий і небритий Анатолій. Йому в ту пору було десь 25-26 років. Я так і до сих пір не знаю, чому він не був призваний в армію і залишився на окупованій німцями території. Мені тоді було 13 років, і в розмовах батька із племінником участі не брав. Але інколи чув ім’я Білаш. Аж тепер мені стало відомо, що Білаш був членом підпільної групи на Жовтій Річці, яку очолював головний інженер шахти Н.С.Чередніченко. В групі було десять чоловік, які готувалися підірвати шахту. Але група була викрита і в березні 1942 року всіх членів групи німці розстріляли. Можливо, Анатолій брав якусь участь у підпільній групі. Про це я не знаю. Знаю тільки те, що він німцями був схоплений на Жовтій Річці. Його та інших товаришів німці везли вантажівкою через село Мар’янівка на станцію Рядова. Проїжджаючи мимо рідної хати, він помахав руками дітям свого брата Григорія, які були на вулиці. Зі станції Рядова йому вдалося втекти від німців і тимчасово поселитись у селі Ганнівка. Так і залишився він у нашій хаті шостим членом сім’ї без документів із надією на кращу долю. У січні 1942 року Анатолій сказав, що піде «у справах» до Кривого Рогу. Мій батько дуже просив його не робити цього в люті морози та ще й без документів. Але вговорити не зміг. А через тиждень чи два пізньої ночі Анатолій повернувся «додому». Він розповів про те, що зустрівся з тими людьми, кого йому треба було бачити. Від них він дізнався, що деякі знайомі йому жінки і чоловіки продалися німцям. Такі обставини ускладнювали його становище. Але всупереч цим обставинам він без документів ще кілька разів побував у Кривому Розі і на Жовтій Річці до весни 1942 року. Прийшла весна. Вся наша сім’я копала город, а на день Анатолія ховали на горищі сараю, куди й носили йому їжу. Всіх нас хвилювало питання: як нам і Анатолію бути далі? І ось батько знайшов ризикований вихід із цього становища. Суть його така. Анатолій свою військову службу проходив на Балтійському морському флоті. Там же свого часу військову службу проходив і житель села Ганнівка Бабенко (ім’я не пам’ятаю). Бабенко в цей час був помічником старости при Ганнівській сільській управі. І тільки на цій основі мій батько, Давид Матвійович, приймає рішення звернутись до Бабенка (як побратиму по Балтфлоту) з проханням допомогти видати Анатолію тимчасове посвідчення, яке звалося «аусвайс». Ризик був дуже великий, бо якщо Бабенко відмовиться, то видасть німцям усю нашу сім’ю. Таке важке рішення батька хвилювало усіх нас. Тоді він поставив це питання на голосування. І вся сім’я проголосувала «за», підняттям п’яти рук. Для перестраховки батько в коморі у півцегли на глині замурував вікно. Через таку перегородку кожний із нас зміг би вибити цеглини і втекти із хати в жахливу хвилину. Радість усіх нас була дуже велика, коли батько приніс звістку про те, що Бабенко пообіцяв організувати Анатолію «аусвайс», а за кілька днів ми отримали те, чого чекали. І Анатолій пізньої ночі з документом про особу вирушив із Ганнівки. Потім через 3-4 місяці Анатолій навідувався до нас то в формі поліцая, то в формі німецького офіцера. Пригадую, одного разу мати приготувала на вечерю галушки. Всі з апетитом вечеряли, як раптом відкрилися двері в кімнату і перед нами в німецькій офіцерській формі з’явився Анатолій. Усі ми зі страху поклали ложки на стіл, і не знали, що робити. Але після його «Смачного!» заспокоїлись. Анатолій добре знав німецьку мову і це йому допомагало в партизанському житті. Він розповідав батькові про те, що в Чорному лісі біля Знам’янки партизани мають багато машин для бойових дій. Коли я його спитав, чи не боїться він німців, Анатолій відповів, що боїться. А на всякий випадок у нього в різних кишенях були різні документи. Одного разу він нам розповів, як у брудному мішку із Знам’янки віз вибухівку. Підняттям руки зупинив німецьку машину, водієві дав пляшку горілки, мішок поклав між ногами у кабіні. Із водієм розмовляв німецькою, і вдало доїхав до потрібної зупинки. Останній раз Анатолій був у Ганнівці місяців за 3-4 до її визволення Червоною Армією. Часто Анатолій говорив моїй матері про те, що після війни він буде допомагати нашій сім’ї, і що життя наше зміниться на краще. Ми чекали його кожного дня після визволення села від німців. Але наша зустріч так і не відбулася. Пізніше ми дізнались від Івана, який працював у Дніпропетровському обкомі партії про трагічну загибель Анатолія. Німці схопили його на продуктовій базі, де він у формі німецького офіцера хотів отримати продукти харчування для партизан Чорного лісу. Його впізнав бухгалтер бази і видав німцям. Катували його в Дніпропетровську. Під час жорстоких тортур він нікого не видав, і на питання катів не відповідав. Так загинув партизан із сусіднього нам села Мар’янівка. Нашу сім’ю та й інших родичів хвилювало питання, чому ніде нікому не відомо про дії партизана Анатолія Ананка. Його брат Іван розповів нам, що в архівах партизанських з’єднань його прізвища немає. Дорогі мар’янівці! Я розповів вам про вашого земляка Анатолія Ананка, який разом із тисячами таких, як він, допомагав визволяти нашу Батьківщину від німецьких окупантів. І ще я просив би старше покоління мар’янівців, які знали цю родину, мовчки поклонитись Анатолію, і розповісти про нього своїм дітям і онукам. Микола АНАНКО, м.Жовті Води.
