Можна довго й красиво розповідати історію народного театру ЦНТ і Д Схід ГЗК, яка розпочалася ще у 1926 році по завершенні громадянської війни та ставала усе цікавішою з розвитком рудника спочатку у клубі ім. Петровського селища Жовта Річка, а потім у палаці культури ім.Леніна вже міста Жовті Води… Можна довго перераховувати усіх учасників протягом майже чи не століття, яких захопила у полон муза театрального мистецтва Мельпомена… А ще можна згадати весь репертуар театру тощо. Але про все це вже неодноразово писалося й розповідалося, й тим не менше, якщо ви ніколи театр не любили, то, мабуть, вам це й не потрібно. У наш-то час є Інтернет, є телебачення, яскраві журнали, врешті-решт, книги. Ви запитаєте, навіщо ж тоді театр? Спробуємо з’ясувати в розмові з режисером народного театру Галиною Красовською.
- Той, хто хоча б один раз спробував себе на сцені, хто відчував від цього насолоду, навіть перемагаючи нервове збудження і тремтіння у колінцях, той залишиться у театрі. Надовго чи ні – це вже життєві буденні питання, але все-таки залишиться. Ну, ти ж сама була учасницею театру, хіба не знаєш, що це таке? – звертається до мене Галина Олексіївна.
А я, занотовуючи у блокноті та слідкуючи за записом на диктофоні, у відповідь тільки посміхаюся з відчуттям ностальгії. Колись для мене театр – це була мрія, я займалася спочатку у Будинку піонерів у Наталі Миколаївни Гоман, а потім уже і в ПК у Галини Олексіївни. Спробувала вступати до театрального… У кімнаті, де ми розмовляли з режисером театру, майже нічого не змінилося – було спало мені на думку, аж ось почали сходитися на репетицію учасники театру, - та ні, все ж таки зміни є - це нові юні таланти.
- Як живе театр сьогодні?
- У нас нині займається три вікові групи. Нашому найменшому актору Вані шість років, продовжує брати участь у деяких виставах й наш жовтоводський корифей Василь Олексійович Садовников, йому вже за 80 років, він у театрі із самого його заснування. Останнього разу Василь Олексійович грав роль фашиста у виставі «А зори здесь тихие»,. Загалом відвідує народний театр близько 50-ти осіб.
Театр сьогодні живе так, як і раніше: приходять юні таланти, обираємо репертуар, розподіляємо ролі, проводимо репетиції, ставимо вистави… Щоправда, останнім часом з’явилася більша можливість в оновленні костюмів та декорацій.
Минулого тижня до Міжнародного дня театру на сцені палацу проходила вистава Анатоля Франса «Німа дружина» та бенефіс актриси Віри Крутенко, яка у театрі з 80-го року. На сьогодні у роботі театрального колективу - прекрасна вистава Шварца «Обыкновенное чудо».
- Як обирається репертуар?
- Часто репертуар театрального колективу повторюється. Вже не один склад акторів грав у таких виставах як «Сватання на Гончарівці», «Наймичка», «Безталанна», «А зори здесь тихие», «Без меня меня женили», «Графиня Ельвіра» і багато інших. Справа у тому, що вистави не можуть бути однаковими, коли в них змінюється хоча б один виконавець, а тут змінювалися цілі склади акторської групи, та змінювались і часи, і сприйняття.
- Часи змінюються, проте класика і є класикою саме тому, що вона актуальна і через сто, і через тисячу років, чи не так? Чи є у вашому репертуарі якісь сучасні вистави?
- Класика перевірена вже роками – глядач іде на неї, переживає якісь емоції, замислюється, обговорює це з кимось. А що дають сучасні п’єси? Ми часто із колективом відвідуємо гастрольні вистави театрів у Жовтих Водах. Про деякі з них навіть не хочеться говорити – це просто «битовуха» - якісь коханці, якісь чоловіки, зради… У будь-якому разі ми все переглядаємо й аналізуємо, щоб не повторювати чужих помилок. Відвідання театру повинно щось таке залишати у душі, можливо, навіть змінювати погляд на щось, а у першу чергу, акторська гра повинна викликати справжні людські емоції. Ми завжди робимо висновки, судячи із реакції глядачів. У Вані ось був дебют - шестирічна дитина зірвала аплодисменти залу!
- В зале сидела моя мама и бабушка, - із захопленням вступає у розмову маленький актор Ваня Щербина, - так им сказали: «Мама и бабушка - самые счастливые в городе», - із гордістю промовив хлопчик.
Хто знає, ким стане він коли виросте. Можливо, буде актором, а може й ні. Розумієте, справа зовсім не у цьому. Зате він навчиться триматися на публіці, він розвине свою мову і російську, і українську, він навчиться, ймовірно, володіти своїми емоціями, а найголовніше – він знайде тут друзів та однодумців. І яке щастя буде для його мами і бабусі, коли вони знатимуть, що їхній Ванюша зайнятий вивченням ролі у виставі якогось класика, а не казна-якими справами.
- Як складається доля ваших вихованців?
- Деякі працюють на професійній сцені у Дніпропетровську, Івано-Франківську, Дніпродзержинську, можливо, і в інших містах. Багато хто закінчив Дніпропетровське училище культури. Ось із останніх – це Стас Гнатченко, який вже розпочав роботу за спеціальністю. А Коля Короткий, наприклад, нині навчається у театральному інституті ім. Карпенка-Карого у Києві. Звичайно, хотілося б, щоб талановиті діти все-таки якось «пробивалися». Зараз дуже важко вступити до театральних вузів. І які перспективи? Кіно як таке в Україні взагалі відсутнє, театри теж перебувають не у найкращому стані, але залишається надія, що колись-таки ця ситуація зміниться, адже Україна і наше місто в тому числі багаті талантами.
Наостанок Галина Олексіївна побажала усім колишнім і теперішнім учасникам народного театру творчих успіхів і благополуччя, щоб усі мрії здійснювались, щоб не забували театру. А хіба можна його забути? Я гадаю, що театр починається з любові до мистецтва, до усього прекрасного, з бажання відкривати у собі і в інших щось нове. Впевнена, що всі, хто займався тут колись, із вдячністю, читаючи цю статтю, згадають режисера Галину Красовську, театральний колектив, репетиції і вистави, а ще пісні під гітару біля вогнища у наметовому містечку на морському узбережжі, куди щорічно виїздить народний театр, і багато-багато іншого, що назавжди лишилося яскравими спогадами у житті.
Людмила НОВОШЕВСЬКА.
|
